Роман Довгич: українці діаспори - це колиска українства!

Подався за кордон шукати правди я не лише з туристичних міркувань, навіть навпаки, за ними я гнався в останню чергу. А поїхав я на береги Дунаю на семінар «Ефективні комунікації в політиці», що проводився за сприяння Інституту Роберта Шумана в Угорщині і Європейської Народної Партії.
Якраз у Будапешті працює і мешкає пані Ярослава Хортяні, голова Європейського Конгресу Українців. Тому, завдячуючи тісним і теплим стосункам Молодого Народного Руху з українською діаспорою і особисто з пані Ярославою, ми змогли домовитися про зустріч. Збрешу, якщо не скажу, що в середині себе готувався до зустрічі з бабусями і вислуховування українських народних пісень під баян, натомість зустрівся з інтелектуальною і дуже свідомою молоддю, яка про ситуацію в середині України знала ледь не краще за мене. Після теплої зустрічі нашої невеликої делегації особисто пані Ярославою ( до речі про делегацію, це Оксана Неживенко, стажер Верховної Ради, Євген Богодістов, співробітник Фонду Конрада Аденауера, ну і власне я, Роман Довгич, член МНР), ми перейшли до зали де нас очікувала українська молодь Угорщини.
Не хотілося би обтяжувати свій короткий звіт-статтю непотрібною інформацією, але все ж таки, бувають такі ситуації коли бачиш, що людей на певну зустріч заманили пряником або загнали батогом, якраз цього і не відчувалося, відкритість і усміхненість облич та блиск очей видавали у присутніх справжню зацікавленість, ні, не нами, хоча прекрасна половина нашого колективу певно когось і зацікавила, але ситуацією в Україні, надто ситуацією що склалася після виборів. Обізнаність діаспори про боротьбу МНР і інших організацій з міністром Табачником мене особисто дуже вразила. Після моєї десятихвилинної доповіді, про кроки, що зроблені у напрямку зсунення Табачника з посту міністра, мені було задано ще безліч питань на цю тему, висувалися навіть пропозиції, як все ж таки перемогти всю цю нечисту силу.
Про гостинність українців знають у всьому світі, але мало кому відомо, що гостинність українців, яких доля розкидала цим самим світом нікуди не зникає і не асимілює з іншими культурами. Я веду до того, що ми отримало їжу не лише для наших голів, але й шлунків, за що дуже вдячні. Дві з половиною години проминули занадто швидко, і єдине що нас змусило задуматися про розставання - це потреба встигнути на останній автобус. До Києва я привіз незабутні враження від зустрічі, подарунки від українців Угорщини і полум’яні вітання від пані Ярослави всій небайдужій молоді України, на яку вона покладає дуже великі надії, особливо після зустрічі з молодорухівцями у Болгарії.