На жаль, прикметною особливістю типового українця є те, що він, будь-що пристосовуючись до обставин соціополітичного повсякдення, не дуже охоче сприймає нові цінності, які базуються на індивідуальному виборі та персональній відповідальності, особистісних настановах і вартостях.
Разом з тим, спостерігаємо феномен масової особистісної прихильності вражаючому самообмеженню в життєвих потребах і такі усталені зразки поведінки, які самі по собі виключають появу громадянської ідентичності, придушують навіть пагони громадянської свідомості. «Середній» українець, за В. Полохало, просто не хоче жити інакше, тобто противитися тій соціальній ролі, яка була нав'язана йому пострадянською владою. Середньому українцю, на думку вченого, притаманна так звана «фобія ще гіршого». Абсентизм та соціальна апатія, звичайно, поглиблюються важкими соціально-економічними умовами, корумпованістю теперішньої влади та «тотальною тінізацією політичного простору України загалом».
Українська людина посттоталітарного зразка смертелно уражена ностальгією за радянськими часами. То надто спрощена і хибна схема. Справа в тому, що соціально-психологічна сфера людини не витримує довготривалого напруження невизначеністю в кризовій ситуації. Напруження сягає певної критичної точки, і людина жадає бодай будь-якої стабільності. А, оскільки модель нової стабільності не сформована, то нічого не залишається, як звертатися до пам'яті. А у пам'яті «західного» і «східного» українця закарбовані різні моделі. Перший - ще пам'ятає роль господаря своєї землі та своєї справи, пам'ятає роль вояка проти сталінізму за незалежність України, ще незабуті лиха із винищення та депортації українців. У другого - у пам'яті переважно залишилися радянські образи: «колхоз», «партбюро», «Москва столица мира», «Сталин наша слава боевая», «Стаханов», «Даешь пятилетку!», «Догоним і перегоним!» та ін. А обидва прагнуть до стабільності. Кожен до своєї.
Голова Відділу Культури МОНД
Марія Гриневич
Комментариев нет:
Отправить комментарий